Рассказы

Одкровення в полоні снігової лавини. Оповідання.

By  | 

У житті кожної людини є свої, потаємні таємниці, які вона не розкриває нікому. Та все ж таки бувають моменти, коли ці таємниці не дають спокійно жити людині, з кожного приводу спливають у її голові, рвуться назовні. Що це за моменти, коли одкровення позбавляють таємницю бути таємницею? Я б назвав три такі випадки:
— Сповідь у священика;
— випадкова розмова двох людей, які ніколи більше не зустрінуться; наприклад, у купе вагона;
— на передчутті неминучої смерті, як сповідь перед собою і іншими людьми.

В останньому випадку одкровення розкривають усі таємні куточки душі людини, звільняють його від важкого вантажу своєї та чужої таємниці.
Саме про це йдеться у наступному моєму оповіданні.

 

— Друзі мої, подивіться, яка чудова погода за вікном. Вже майже весна. Ми з моєю Машею збираємося зараз у дивовижну подорож. Запрошуємо всіх бажаючих приєднатись до нас.

В’ячеслав Миколайович обвів поглядом присутніх у їдальні приватного пансіонату, чекаючи на відповідь на свою пропозицію.

— Я за, — відповів один із відпочиваючих. – Ось тільки хотілося б знати, що це за дивовижна подорож.

— О, ви не розчаруєтеся. Я вже бував тут улітку і бачив цей водоспад у скелястій ущелині серед зелених сосен. Хочеться подивитись на нього взимку.
— А як же дорога, адже довкола сніг? — обізвався другий.
— Наш Микитович, хазяїн пансіонату, — чистить дорогу після кожного снігопаду. Має техніку. Тож два кілометри в один бік ми подолаємо швидко. По обіді повернемося.

В’ячеслав Миколайович ще раз допитливо глянув на присутніх.

— Тож хто з нами – збирайтеся. За півгодини зустрічаємося біля входу в пансіонат. Форма одягу – легка, але тепла. Не забувайте, що на вулиці зима, і ми в горах.

Володимир Іванович приїхав у пансіонат лише три дні тому. З розповідей друзів він знав, що найкращого місця для відокремленого відпочинку в горах не знайти. За цей короткий час він переконався у їхній правоті. Тільки десять кімнат для відпочиваючих, гарна кухня з домашньою їжею, простора веранда з чудовим видом на гори – все це так необхідно для того, щоб затриматися на мить, заспокоїтися, помріяти, переосмислити свої дії та життєві цілі. А тут ще й така приваблива пропозиція походу в гори. Тому Володимир Іванович без вагань одягнувся тепліше та пішов до виходу.

Охочих виявилося вісім чоловік. Погода стояла чудова. З відкритої південної сторони пригрівало яскраве сонце, де-не-де на виступах починав танути сніг. Від картин, що відкриваються за кожним поворотом дороги, захоплювало подих. Внизу в широкій улоговині між гір на березі невеликої річечки розкинулося село. Чорні дахи будиночків чітко промальовували вулиці. Де-не-де крізь лід на річці вже пробивалася вода. Весна потихеньку набирала сили.

Дорога справді виявилася розчищеною. Звивиста стежка то піднімалася вгору, то опускалася вниз, огинала відроги гори та окремі скелясті виступи. Йшли легко та весело. Марія Андріївна, дружина В’ячеслава Миколайовича, спиралася на дві лижні палиці, які допомагали їй у ходьбі на підйомах та спусках.

Так непомітно вони дійшли водоспаду. Він раптом з’явився за черговим виступом скелі. Мандрівники зупинилися, дивлячись на це диво, створене природою у співдружності із зимою. Невеликий потік виривався з-під льоду і падав униз з висоти понад десять метрів, розбиваючись об каміння. Дрібні бризки у вигляді туману осідали на прибережних кущах, невеликих соснах і замерзали на гілках. Побачена картина нагадувала казковий кришталевий палац. Сонячні промені грали у цій казці всіма кольорами веселки.

— Так, на це варто було подивитися, — сказав хтось із присутніх.
— Бідолашні гілки, як вони нахилилися під тягарем льоду.
— Але яка чудова картина.
— Хто має фотоапарат? Давайте разом сфотографуємося.

Усі раптом загомоніли, заметушилися, створюючи маленьку групу для фотографування. Напевно, з моменту створення цього дивовижного апарату люди прагнуть потрапити в його об’єктив, щоб зупинити мить і навіки зберегти пам’ять про якісь чудові картини та події.

Час минав, настала пора повертатися в пансіонат. Незважаючи на деяку втому, мандрівники йшли легко та весело, обмінюючись враженнями. Марія Андріївна часто зупинялася, щоб зробити черговий знімок гарного виду гір у сонячному блиску або долини внизу.

— Володимире Івановичу, потримайте мої палиці. Чи не правда, чудовий вигляд, я зроблю ще один знімок.

Володимир Іванович зупинявся, намагаючись підтримати супутницю. Так вони трохи відстали від основної групи, яка на чолі з В’ячеславом Миколайовичем уже вийшла на останній підйом перед спуском до пансіонату.

— Маша, Володимире Івановичу! Що ви так затримуєтеся? Наздоганяйте! – крикнув В’ячеслав Миколайович і помахав рукою. За хвилину він із групою зник за виступом скелі.

Але Маша не поспішала. В черговий раз вона відкрила фотоапарат і почала захоплено клацати контури гір, що міняються в сонячному світлі. Раптом вона закричала, вказуючи рукою на гору, що нависала над ними.

— Володимире Івановичу! Що це?

Володимир підняв голову і побачив величезну снігову масу, яка стрімко наближалася до них з наростаючим гулом. «Так це ж лавина», — миттєво зрозумів він.

( Читайте продовження оповідання у наступній розсилці)

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply