Рассказы

У кожного свій шлях життя. Оповідання.

By  | 

«У кожного своя доля
і свій шлях широкий».

Тарас Шевченко. Український поет.

А ви пам’ятаєте своїх друзів по університету, чи збираєтеся періодично на зустрічі випускників? Якщо так, то ви були щасливі в студентські роки, у вас ностальгія на той час, і незалежно від того, як склалося ваше життя зараз, який шлях життя вами обраний, вам хотілося б повернутися хоч на годину в ті далекі часи, в атмосферу молодості , любові та смутку. Що тягне вас до цих зустрічей? Насамперед – радість самої зустрічі, ну і звичайно ж інтерес: як там справи у Маші, Колі, Віри, Саші. І чого там гріха таїти: трошки похвалитися своїми успіхами, як то кажуть, «в праці та особистому житті».

Щось подібне щоразу чекає Аліна Ботенко, коли через кожні п’ять років збирає з усіх куточків країни випускників своєї групи. Саме своєю, адже вона була старостою групи та продовжує нею залишатися за згодою всіх членів їхнього дружного колективу.

Це їхня третя зустріч. Минуло п’ятнадцять років. Приїхали, правда, не всі, лише чотирнадцять чоловік. Ось сидять вони за святковим столом у невеликому затишному кафе в Гідропарку на березі Дніпра, всі такі ошатні, гарні, такі ж гучні, як у ті вже далекі студентські роки. І водночас, якими вони стали дорослими!

— Хлопці, — намагаючись перекричати всіх, звернулася Аліна. – Розминка у нас пройшла успішно. Трохи випили, трошки закусили. Відчули радість довгоочікуваної зустрічі. Почалися кулуарні розмови. Адже нам усім і все цікаво. Яка у кого дорога життя була і чи виявилася вона правильною, єдиною? Чи не так?

— А це означає, що настав час переходити до стадії звітних зборів, — з сумом у голосі сказав Леонід.

— Ну що ти, Льоне. Найменше я хотіла б, щоб це виглядало як звітні збори. Згадайте, як ми збиралися групою з приводу і без приводу, обговорювали різні теми, будували плани майбутнього життя, мріяли. Минуло п’ятнадцять років. Ось Ви, шановний Леоніде Ладюков, можете зараз сказати, наскільки реальними виявилися Ваші мрії? У вас все добре?

Леонід зніяковів і якось невпевнено сказав:

— Дякую, звичайно, за таке пафосне звернення, але не думаю, що з такої мінорної ноти нам треба розпочинати свято. Працюю там же, начальник зміни. Розлучився. Так що, дорогі жінки, перед вами красивий і неодружений чоловік. Прошу звернути на нього увагу, — з якоюсь кривою усмішкою закінчив Леонід, а потім додав:

— Нехай краще розповість про свої нові здобутки наша знаменитість Олексій.

— Ти ніби ображений на мене, — тихо сказав Олексій. — Не така вже я знаменитість. Можливо мені більше пощастило. Спочатку я потрапив до дуже гарного колективу науковців. Були добрі вчителі. Це подібно до безвідсоткового стартового капіталу в бізнесі. Мені вдалося ним добре скористатися. Ви знаєте, спочатку ми з компаньйонами створили невеликий науково-дослідний Центр. За останні п’ять років він перетворився на наукове акціонерне товариство. Розвиваємо широкі зв’язки із зарубіжними колегами. Ми допомагаємо нашій молоді у реалізації цікавих винаходів. Багато що виходить. Знаєте, я дуже задоволений своєю працею. Пам’ятайте жартівливу приказку «на роботу, як на свято». Це про мене, але без жарту. Це моя дорога до життя.

— Якось дуже легко все в тебе виходить, — перервала Лена. – Таке можна зробити лише за наявності дуже високих зв’язків у різних сферах нашого життя. У відповідь на твою приказку можна навести іншу, лише трохи перефразовану: «Май сто друзів плюс сто рублів». Ось тільки «рублів» треба мати у сотні разів більше.

— Ну, чому ж так песимістично? Труднощі завжди були і будуть. Але на те вони є, щоб їх долати. Так, я отримував неоціненну допомогу друзів. Як організаційну, і матеріальну. Багато хто з них є акціонерами компанії. Але це звичайна історія створення будь-якої компанії. Треба тільки щось робити, а не скиглити.

— Ти вважаєш це ниттям, — не вгамовувалась Олена. – Десять років я працювала керівником конструкторської групи автоматизації виробництв на одному хімічному підприємстві. З деяких незрозумілих причин підприємство було закрите, або, як зараз кажуть, перепрофільоване, і наші послуги більше не знадобилися. Коротше, я організувала Мале Підприємство із проектування та виготовлення охоронних систем. Взяла кредит у банку. Ви ж розумієте, що для цього були потрібні величезні гроші. За рік ми почали отримувати якийсь дохід. І ось тут усе почалося. Яких тільки перевірочних комісій на мене не насилали! Два місяці я борсалася і намагалася щось зробити. Не вийшло. Довелося все передати синочку одного із керівників області. А ти кажеш, із труднощами треба боротися. Ось так моя дорога життя перетворилася на шлях боротьби.

— Знайома картина, — сумно сказав Ігор. – Щось не туди ми рухаємось. І коли все це скінчиться?

— Ні-ко-ли, — тихо, але виразно по складах сказав Борис.

Усі притихли і подивилися на нього з подивом.

— Тобто, як ніколи? Чому такий песимізм?

— Не хотілося б говорити тут про політику, — так само тихо продовжив Борис.

— Не те місце і не той момент, хоча задане питання має все ж таки політичний присмак. Так ось. Є такі країни як Штати, Німеччина, Британія, деякі інші. Це розвинені країни з принципами нормального людського життя. Не сперечаюся, там теж не все ідеально. А є країни так званого «третього світу». Не називатиму їх, але мені здається, що наша країна належить саме до цієї категорії.

— Ну, ти сказав, — не витримав Юрко. — Може, віднесеш нас хоча б до другого ґатунку?

— Не можна називати країну з її людьми другорядними. Це образливо. У цьому випадку йдеться про соціальний і технічний розвиток країни. І це цілком нормальна, визнана зараз у світі класифікація. Та що я вам розповідаю, ви чудово це розумієте.

— І все ж, — не вгавав Юрій. – Зараз ми розвиваємось і згодом зможемо перестрибнути до групи світових лідерів. Це як у спорті, хтось стає чемпіоном, а хтось скочується вниз.

— Юра, ти абсолютно правий. Але для того, щоб стати чемпіоном, треба як мінімум дві умови. Перше, і найголовніше, хотіти цього, прагнути цього, щось робити для цього. І друге – мати добрих тренерів.

— А мені здається не можна змішувати спорт та державу, — втрутився у розмову Михайло. Це, як мовиться жартома, «дві великі різниці».

— Ну чому ж. Різниця є, але порівняння майже вдале.

Аліна, яка сиділа на «головному місці», в якийсь момент була готова припинити цю марну розмову, але потім вирішила втрутитися в неї і довести помилковість поглядів Бориса.

— А можна жінці втрутитися у вашу інтелектуальну суперечку? І почну я з широко відомої свого часу крилатої фрази «Борис, ти не правий».

Усі посміхнулися, загомоніли.

— Борю, — продовжила Аліна, — зараз це про тебе і про твої дві умови лідерства. — Перше, бажання. А хіба ми не хочемо жити краще, жити так як у тих самих демократичних Штатах, чи як у соціально захищеній Швеції? Хочемо і дуже хочемо. Друге – тренери. Народ обрав Президента, народних депутатів. Це наші тренери-керівники. Все у нас є, а отже, все у нас буде! Чи не так?

Усі мовчали. Хтось допивав вино, що залишилося в келиху, хтось у роздумі опустив очі. Розмова приймала не святковий характер. Вона зайшла у глухий кут і продовжувати її було безглуздо.

— Аля, ти, як завжди, маєш рацію, — сказав Борис. — Думаю, не варто продовжувати дискусію. Лише дуже коротке зауваження. Хотіти – мало. Я казав, що для цього треба ще щось робити. А наші обрані народом керівники-тренери, на жаль, репрезентують «дружну» команду під назвою «Лебідь, Рак та Щука». Пам’ятаєте таку байку? У кожного своє бачення щасливого майбутнього, у кожного свої особисті цілі, свій шлях життя. І об’єднати це у єдиний напрямок просто неможливо. От і все.

— Хлопці, більше ніяких розмов про політику, — перервала мовчанка Людмила. І чому всі розмови лише про бізнес? Не все ж таки у нас бізнесмени. По-перше, не кожен фахівець може стати бізнесменом. Для цього треба мати певні здібності та відповідну освіту. Тоді, можливо, й труднощів буде менше. А по-друге, ви можете уявити країну, де всі мешканці – лише бізнесмени?

Не чекаючи на відповідь, Людмила продовжила:

— Колись, дуже давно, я почула таку притчу. Один багатий чоловік чистив на вулиці у чистильника своє взуття. Кинувши в коробочку дрібницю за послуги, він поцікавився, чому чистильник не знайде собі привабливішої роботи. І знаєте, що відповів чистильник? Він сказав: «А хто ж тоді чиститиме взуття таким як Ви?»

— Я розумію, — продовжувала Людмила, — порівняння надто грубе. Не той час. І все ж таки… Я працюю просто інженером в одній проектній організації. Ні в керівництво, ні тим більше в бізнес, я не рвуся. Роботою задоволена, як і життям загалом. Улюблений чоловік, двоє дітей. Своя квартира. Наших зарплат вистачає не тільки для нормального життя, але ще й для відпочинку щорічно у нас в країні, іноді навіть за кордоном. Можливо, ви вважаєте це примітивним жіночим щастям? Ну і вважайте. Але якщо ви кажете про свою дорогу, то це моя дорога життя. А більше мені нічого не треба.

Людмила вочевидь хвилювалася. Щоки її почервоніли, пальці рук трохи здригалися. Вона ніколи раніше не висловлювалася про такі, як вона вважала, таємні думки.

Аліна, що сиділа поруч, поклала свою руку на неї.

— Все нормально, — тихо сказала Аліна, — дякую тобі.

— Якийсь перекіс у нашій бесіді стався сьогодні, якесь протистояння, — звернулась Аліна до всіх. — Згадайте, який дружний і веселий був наш гурт в інституті. Минуло 15 років. Так, ми змінилися. Але ж хіба ми перестали бути друзями? Нас тут 14 людей. Скажіть чесно, хто зараз шкодує про ці прожиті роки? Хто вважає себе нещасним?

— Стривайте, стривайте, — раптом з усмішкою на обличчі перервала себе ж Аліна. – Нас тут не чотирнадцять. Нас тут п’ятнадцять. Я не сказала вам, що кілька днів тому отримала дуже зворушливий лист від нашої Діді. Пам’ятаєте Діну Дінчук? Після інституту вона кудись поїхала і не подавала про себе жодних звісток. І ось лист.

Усі пожвавішали. Діна, невисока, білява дівчина, яку через поєднання імені та прізвища називали не інакше як Діді, була улюбленицею усієї групи. Тиха, завжди спокійна, вона була як довірлива дитина, до якої треба було ставитися відповідним чином.

— То де вона, що з нею? — зашуміло застілля. — У неї все добре?

— Заспокойтеся, у неї все гаразд, — дістаючи листа, відповіла Аліна. — Слухайте і вчитеся, як треба жити, як треба не ганятися за примарним щастям, а просто бути щасливою. У неї зовсім інший шлях життя.

Аліна розгорнула листа і почала читати.

— «Дорогі мої, здравствуйте!

Обіймаю і цілую всіх дівчат та хлопчиків! Так-так, саме такими я бачу вас і зараз. За моїми відомостями ви сидите десь в затишному місці на березі Дніпра, веселі, радієте довгоочікуваній зустрічі. Душею я разом із вами.

Не знаю чому, але коли я згадую дитинство та юність, передусім виникають у пам’яті студентські роки. Навіть не шкільні, а саме студентські. Можливо це тому, що там було у нас багато вперше: життя далеко від батьків, інше навчання, інші вірні друзі, перше кохання, тихі місячні вечори. Адже таке не забувається. Ми отримували уроки щасливого життя.

До речі, кажуть, що уві сні літають лише діти. Неправда. Я досі іноді літаю. І завжди над Дніпровськими парками. Якби я вірила в Бога, я б сказала, що це моя душа там літає. Єдине, що мене хвилює, щоб душа на світанку встигла повернутися назад. Адже це не так вже й близько. І знаєте, я відчуваю радість польоту, не хочу прокидатися.

Але це все лірика. Повернемось на землю. Трохи про себе. Вам дуже хочеться знати, як там ваша Діді?

Мені соромно зізнатися, але своїм дипломом про вищу освіту я поки що не скористалася. Після закінчення університету відразу ж вийшла заміж за дуже хорошу і дуже, дуже кохану людину. Це я вам говорю по секрету, щоб він сильно не зазнавався. Ми знайомі з ним ще зі школи.

А потім пішли діти. Їх у мене вже четверо, три дівчинки та один хлопчик. Хто не має дітей, той мене не зрозуміє, той не знає, що таке щастя. Його не можна передати, його можна лише відчути.

Запитайте, як я можу справлятися, чи бувають труднощі? А хто їх не має? Але якщо ти любиш та люблять тебе, то з’являються додаткові сили. Не треба зациклюватись на поганому. Я намагаюся бачити навколо себе тільки добре, оточувати себе лише добрими людьми. Адже життя у нас не таке вже й довге. Не треба витрачати її на смуток та зневіру.

Ось, мабуть, і все, що я хотіла розповісти. І якщо цей лист виявився трохи сумним, то це тільки тому, що мене в черговий раз заповнили приємні спогади про нашу юність, і гіркота того, що нічого не можна повернути назад.

Будьте здорові, мої милі друзі, бережіть себе. Міцно вас обіймаю і цілую.

Ваша Діді».

Аліна перестала читати. Якийсь час за столом була тиша. Потім Леонід несміливо ляснув у долоні ще раз і ще раз. І раптом усі його підтримали. Гучна овація порушила тишу в кафе, підтримана жвавими голосами, радісним сміхом та усмішками. Немов подих свіжого повітря увірвався в кафе, щоб вивітрити важку атмосферу неприємних розмов.

Так, всі ми різні, у кожного свій шлях життя. Хтось задоволений обраною дорогою і впевнено нею крокує. А хтось дивиться на всі боки, в провулки, шукає щось краще. Не виключено, що знайде. Головне – не переоцінити себе, вибрати те, що до душі та під силу, відкрити саме свої двері, що ведуть до своєї дороги життя.

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply